Дике племя Ботокуди
(фрагмент з книги с. Калинця "Шляхом самоосвіти")

Як я вже згадував, наші українські кольонії розташовані поруч з реліктовими лісами, де мешкають дикуни ботокуди, рештки давніх індіянців. З цим племенем пов’язана сумна історія кольоністів в Ірасемі.

Парана в західній части мало залюднена і там живуть різні племена дикунів. В Парані їх є чотири роди. В північній Парані, над рікою “Паранапанема” живе племя “Саяс”, простори в нижній течії ріки Тібажі, вздовж ріки Іваї і Уруґвай, займає племя “Короадос”, над рікою Парана, в кордонах Параґваю і Арґентини, лісовий народ “Caingu”. Плем"я ботокудів мешкає у верхів'ї річки “Тібажі” і на схід від міст Унійон да Вікторія і Ріо Неґро.

Це племя займає всю східну Парану, а також північно-західну частину Стану Санта Катарина.
Між тими дикими племенами панує вічна війна і ненавись. Оповідають що перед кільканадцяти літами, з над ріки Уруґваю, мали йти в сторону столиці ботокудів гори Тайо тисячі Короадів, але чи відбулась справді війна між обидвама племенами годі знати, бо це тайна виключно дикунів. Ботокуди це нарід мстивий і на кім хочеться помстити, годі втечи перед ними. Доказом цього, що багато еміґрантів виреклося землі на лінії Моемі і перейшли в інші місця, щоб не згинути з рук ботокудів. Вистачить раз стрілити в дикуна, а сотні людей невинних будуть опісля терпіти за нерозважне діло якого з поселенців.

Ботокуди вперше почали нападати на наших людей в 1895 році. Це було на Ірасемі, коли вони напали на родину Поляка Квятковського і вимордували її всю. В тім самім часі поранили залізною стрілою і українця Петра Джубанівського. Втікаючи, хотів він витягнути стрілу з під лівої лопатки, але не зміг. Проте він прибіг у хату Василя Поповича, а цей щоб видобути стрілу мусів вирізати її бритвою, разом з тілом нижче лівої лопатки. В цім нападі, вийшли ботокуди як завжди з за Ірасеми, Моеми і Коста Карвальо з незайманих лісів. І від того часу з території Санта Катарина сміливо наступали на українську кольонію.

Інший раз напали в листопаді в 1896 р. в неділю в полудень. Відомо, що дикуни нападають вночі або під вечір, але в ясний день між 11 та 2 годиною нападів не було. В тім часі вони напали на українських кольоністів і вимордували 19 осіб.

Напад був з кінця лінії Моеми. Наочні свідки оповідали що страшна різня тоді відбулася у згадану неділю. Лежали по обійстях чоловіки, жінки з повідрізуваними грудьми, дітвора повбивана на палях, хати кольоністів були повні крові. Коло наших побитих людей, лежали сокири, сапи і ножі.
Значить, боронилися і боролися доки могли, бо всі знаряди були скривавлені.

В ту саму пору утікав з дитиною з хати у ліс перед дикунами Іван Мартинюк з Білковець, повіт Золочів. Ввігнавшись в ліс, не спостеріг бідняга, як кількох дикунів, чи притаївшись чи таки утікаючи перед людьми, надбігли з заду і один з гранчастою палкою вдарив в голову дитину, другий завдав страшну рану самому Іванові. Дитина вилетіла з Іванових з рук і померла, а Іван впав без памяти в корчі. Дикуни здерли з нього одежу, задали йому страшні побої і утікли.

Тим часом люди, що гнались за дикунами, не помітили лежачого Івана і побігли далі. Іван неначе з просоння, чуючи голоси та крики, не пам’ятаючи сам що робить, встав і мов оголомшений побіг за людьми. Недалеко біг, бо впав в дикім борі під кущі. Минув день і другий, а на третий день люди що шукали по лісі зграбованих речей, найшли його під деревиною на пів мертвого. Тіло мав побите, над лівим оком видніла глибока рана, а що три дні лежав із зверненим лицем і раною до землі, так хроби розмножились у лиці. Чудом майже Іван Мартинюк уник смерті. Цей напад сильно подіяв на кольоністів. Загальна тривога опанувала, бо всі були пересвідчені, що ще не раз прийдеться терпіти від дикого племені. І по нині, ніхто з кольоністів не піде в ліс без зброї. Ліси рубають спільно і в кожну хвилю є приготовані до боротьби в разі нападу ботокудів.

В році 1898, напали ботокуди на кольонію Ірасему. Вони прийшли яром з боку цвинтаря і вимордували одну родину - матір і двох синів. Люди дізнавшись про напад, не впали в безнадійність, а схопились за зброю і пустилися навздогін за дикунами. Ботокуди втікли в Парову - за два кілометри від церкви. Один з Українців Петро Смана, в погоні за дикунами, ризикував сам втратити життя. Але йому прийшла в голову щаслива думка. Він тримав руці палицю, удаючи що це гвинтівка, приложив її до ока начеб хотів ціляти. Дикуни наробили галасу і втікли. Опісля люди знаходили по лісах кинуту ними всяку кухонну посудину.

В 1900 році в Коста Карвальо вбили девять осіб, самих мужчин. Діялося це в самий полудень, під час рубки лісу. Наші люди мали тоді з собою зброю. На нещастя дикуни слідили за ними, коли наші люди, засіли до обіду, тоді напали і вимордували всіх до одного. Один приміром вже попоївши, закурив люльку у так з люлькою в устах застиг на місці. Зостали замордовані: Мартин Пенцак, Михайло Паньків, Пилип Бородій, Онофра Мельничук, Гнат і Михайло Войдило, Володимир Нич, його батько і мати. Помордувавши їх, дикуни пустилися лісом і вийшли в середину кольонії та стали добуватися до хат Пенцаків. Ці розуміється зачинили хату і вікна недопустили їх до середини, а тоді хтось з подальших хат стрілив. Тоді дикуни втікли в ліс.

Дикуни ніколи не беруть зброї коли грабують людські хати. Так приміром в околиці Жанґада, коли були вбили кілька українських хлопців, викрутили їм голови назад, а на плечі їх кожному поклали зброю - револьвери та пістолі.
В 1903 р. напали Ботокуди на лінії Моема, на одну німецьку родину Непля і вимордували всіх. Дівчині відтяли груди, а матір утікла в ліс. З жаху була довший час німою та наче б збожеволіла.

Хату дикуни спалили. Опісля добувались до одного з Українців, але і він а особливо його жінка влучно стріляли і тим відстрашили від себе дикунів.

Це дике племя від року 1908, не убило ще жодного з українців. За те в Стані Санта Катарина, довший ще час не переставали напади на людей і на худобу. Одного разу напали на хату богатого фазендяра, і вимордували цілу його родину. Повернувшись додому, бідолашний застав повну хату трупів, що лежали в калюжах крові. Після цього він вирішив за всяку ціну вислідити їх і криваво помститися.

Добре знаючи звичаї ботокудів, стежачи за охороною, вислідивши, де осіли дикуни, месники чекали півночі, доки охорона також не вкладеться спати. Минула одинадцята година як фазендяр і його товариші, негайно окточили місце спочинку ботокудів. Почалася страшна сцена. Сам фазендяр, хоч чоловік холодної крови, про цей напад довго говорити не може. Було в леговиську понад 70 дикунів, ні один не вийшов цілий. Це була така різня, що глухі темні бори, здається вже ніколи не будуть свідками подібної події. Всіх дикунів було винищено до жодного за невинно вимордовану рідню фазендяра.

Траплялося не раз, що в обороні життя, люди убили не одного ботокуда. Так приміром в 1896 р. коли вимордувано 19 наших людей, річ ясна, що багато там полягло і дикунів, бо видно було по сапах, сокирах і крісах що все це купалося у крови. Погибшого свого брата, ботокуди забирають і так швидко і зручно спрацюють тіло, що і сліду крови не останеться.

В часі коли будували залізничий шлях “Сан Павло-Ріо Ґранде”, то було багато випадків, що на передних турмових робітників, нападали дикуни і мордували. В тих літах на шляху “Сан Павло-Ріо Ґранде”, стався був цікавий випадок пов'язаний з дикунами. Недалеко новозбудованого залізничого шляху між іншими робітниками був молодий німець. Не мав він родини, а мешкав з вуєчною сестрою. Від довшого часу будили його серед ночі, шепоти ніби людей, а що його земля це не прохідний бір, а хата от як на початках робітника, з трощі і лихих лат, так він боявся опришків, бо їх тоді було повно в тамошних лісах.

Одної ночі здавалося йому, наче б хтось хотів добутись до його хати. Погідна ніч дала йому спромогу крізь щілини пізнати особу. Перед дверми його хати стояло пять дикунів. Після опису, це не були ботокуди, а інше дике плем’я “Ґварані”. Не думаючи довго, взяв револьвера отворив віконицю і вистрілив. По лісі розлягся відгомін стрілу, але в цій хвилі дикун ранений заревів і повалився на землю. Що діялося дальше у лісі годі знати, бо сердега Німець з жаху мало не вмер.

Рано спостеріг калюжу крови, та видоптану траву убитим дикуном. Трупа не бачив, бо сейчас по убиттю, мусіли його спрятати ті, що були з ним. Ледви живий побіг до сусіда (шість кілометрів), та оповів йому, що сталося. Сусід старий бразилян, досвідчений чоловік, порадив йому, щоб сейчас, по вороті, забрав що найпотребніше та якшвидше тікав, бо від помсти дикунів не остережеться. Вернув німець у хату та розповів сестрі що треба їм пакувати речи й тікати. В тій хвилині відчинилися двері хатини і до хати вступили трьох дикунів з одною жінкою. Це була жінка убитого вчора дикуна. Лишили її в хаті німця і відійшли. Це здається нічого іншого не значило як: “убив ти її чоловіка, будь від тепер її другим чоловіком”. Не минуло години, як з’явився в хаті сусід бразилян, а довідавшись про цю справу, пояснив німцеви з якою метою привели в його хату жінку-індіянку.

Оповідав цей Бразилян, що ще два дні опісля, були всі троє у своїй хаті, а третого дня всі троє зникли, де і куди пішли ніхто не знає. Здається це найправдоподібніше, що зловили їх в полон. Хата стояля відчинена, всі річи були ненарушені. З того видно, що сталося щось з ними дивного і нагло.

Бразиляни оповідають про різні подібні події з життя дикунів, чи поган іншого плимени. Всі події нам дивні, бо стались серед дивного нам народу, бо ж поганського життя ми не розуміємо.

Народ ботокуди, це як я вже згадав при описі “Еспіріто Санто”, на подив людський, дивні стрільці. А що з них кожний добрий стрілець, це для того, що вже від дитинства до цього вправний, так як найвище Єство (після їх поняття), що ними опікується (Бог), представляють собі, як найзручнішого стрільця, що бодай частину стрілецького хисту уділяє їм, дикому племени. Чим хто більш зручніший у штуці стріляння і чим більше паде жертв під його стрілами, то тим милішим є він, Великому Стрільцеві т. є (Богові).

Інші племена бразильських дикунів такі як Короадос, Ґварані, є схильнішими до прийняття христіянської віри. Так наприклад в Паранських лісах, над рікою Іваї, в місцевості Уба, живуть Німецькі місіонери. Хоч як важко їм між дикунами, але при Божій помочі, їх місійна праця поступово успішно просувається вперед.

Племя ботокудів гидує вбивством і многоженством. За те помста у них є, передбачена їх законом. З цієї причини, можна пов'язувати їх напади на українську кольонію з правом шанування людського життя. Як коли ботокуди нападали, то робили це тільки з помсти, чи за пролиття крові й убиття котрогось зі своїх, чи з іншої причини. Можливо, що ботокуди відчували себе покривдженими через те, що чужий народ займає їх бори й лісові простори.

Новозаснована кольонія “Арвакарана”, що над річкою Іваї розташована в межах тих місць, де живе напівдике плем'я Короадос. Не хотіли вони зі своїх місць уступитися кажучи: “ Нас женуть від Парани аж до Терезини і дальше звідсілля вже не підемо!” Таке саме, здається, і ботокуди відчували в ірасемських околицях. Чи у всіх нападах, брали участь ботокуди, сьогодні всіляко оповідають. Що і ботокуди нападали в багатьох випадках - це певна річ. Але це вже минулося. Сьогодні такого вже не трапляється бо їх багато винищили, а де ще є дикуни, то сидять тихо.