БОТСАД УжДУ

БОТСАД ≈ БІЛЬМО НА ОЦІ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ?

Василь БЕДЗІР
Ужгород

Бажання (і необхідність) вижити за умов сьогоднішньої скрути робить із нас людей, які втрачають відчуття перспективи, перестають у неї вірити. Якщо ж не вірити, то для чого, питається, виживати? Про це свідчить і історія ботсаду Ужгородського держуніверситету. Та, що починалася вона понад 20 літ тому багатообіцяюче┘

При тому, що ботсад УжДу не має нічого спільного з стагнуючою економікою, багато що ріднить його з нею. Чому? Тому, що в керівних колах університету сформувалася думка: оскільки ботсад (його нова територія площею 87 га, що на околиці міста) не дає реальної вигоди, до того ж вимагає певних затрат, то від неї треба відмовитись. І чим швидше це відбудеться, тим, мовляв, буде краще для всіх.

Для того, щоб розібратися, чому така думка сформувалася і давно пробує знайти собі підтримку також у коридорах обласної влади, автор цих рядків зустрівся з багатьма людьми. Спробую коротко викласти їхні позиції, щоб читач міг самостійно скласти собі уявлення про те, хто що відстоює. Але спочатку заглянемо в далекий 1979 рік. Саме тоді Радою Міністрів УРСР Ужгородському держуніверситетові була виділена нова територія під закладання та будівництво нового ботсаду. Через десять років, Ужгородською райрадою за вузом була закріплена територія площею 87 га, видано Державний акт на право користування землею.

Після рішення Ради Міністрів пройшов 21 рік. Час, що минав, ніяк не відбивався на зовнішньому вигляді величезної ділянки ≈ зеленої зони поміж мікрорайоном ⌠Шахта■ й об▓їзною автодорогою. Як тоді, так і тепер, ділянка залишається неосвоєною.

Водночас усі ці роки біологічний факультет УжДУ намагався не забувати про неї. До спорудження огорожі (хоча б живої) навколо ботсаду справа, на жаль, не дійшла. Але, наприклад, напередодні весняних свят, біологи завжди прибирали територію від сміття. Крім того, охороняли і продовжують охороняти ліс (він же ≈ ботсад) від браконьєрів. Невідомо, чи збереглася б зелена зона донині, якби не захищеність її відомою постановою Ради Міністрів і університетське підпорядкування. Можливо, її давно розтягнули б на шматки ≈ під дачі чи під забудову, ≈ прикладів чого в Ужгороді можна знайти немало. Того, що це нині ⌠зелені легені■ Ужгорода, не заперечуватиме, мабуть, ніхто.

Чому ж усе-таки біофак сьогодні відмовляється від ботсаду, вже третій рік ініціює подання до обласної ради з проханням передати зелену зону на баланс лісівників? Декан факультету, доктор біологічних наук, професор Віталій Ніколайчук сказав у розмові з кореспондентом: ⌠Ми ≈ за ботсад. Але ми здатні підтримувати його й розвивати лише за наявності коштів. Хоч намагалися отримати їх уже не раз, але завжди одержували відмови. Як керівник, якому треба забезпечувати навчальний процес, а не відривати студентів і викладачів на роботи в ботсаду, я не бачу перспективи в збереженні за нами цієї ділянки. Доцільно передати її Ужгородському лісгоспові, який має штат працівників і зможе, як належить, доглядати за лісом. Ще раз підкреслюю: все впирається в гроші┘

Важко не погодитися з шановним професором, який дбає і вже багато зробив для біофаку. Гроші ботсадові були б і справді не зайві. Та чи достатній це аргумент, щоб від 87-гектарної території, якої в умовах ужгородського малоземелля годі ще шукати, відмовлятися узагалі? І чи є аргументи, які б свідчили на користь збереження нинішнього статусу саду?

акі запитання я адресував заступнику начальника управління екобезпеки Анатолію Поляновському.

Відповідь еколога-держслужбовцяця була однозначною: ботсад ≈ охоронна територія. Управління екобезпеки, отож, не погодиться на зміну її статусу, закріпленого в рішенні найвищих державних органів. ⌠Нова територія саду, ≈ продовжував Анатолій Олександрович, ≈ віднесена до природно-заповідного фонду Закарпатської області. Вона, зокрема, віднесена в категорію пам▓яток садово-паркового мистецтва загальнодержавного значення. На ній зростають понад 400 видів дерев і чагарників, серед яких велика кількість екзотів. Це не дозволяє навіть сумніватися в доцільності зміни нинішнього підпорядкування об▓єкту. Він може і повинен стати базою для дослідів, для навчання біологів, екологів, фахівців сільського господарства. В УжДУ є всі ці спеціальності┘ Територію існуючого ботсаду мало не щороку заливають паводкові води, отож на неї покладатися в цьому відношенні не варто.

Кошти на утримання ботсаду навіть за нинішніх умов можна б знаходити. По-переше, постанова Кабміну від 1 березня ц. р. дозволяє формувати кошти на природоохоронні цілі на бюджетній основі. Ці кошти формуються із штрафів, що їх сплачують підприємства-забруднювачі. По-друге, дохідним обіцяє бути і продаж уражених омелою дубів. На території нового ботсаду загальний обсяг цієї цінної будівельної деревини, яку можна з вигодою продати, становить близько 300 кубометрів. Для її заготівлі на взаємовигідних умовах можна запросити тих самих лісівників.

Щоб не витрачатися на металічну огорожу (та й чи встоїть вона перед нинішніми побутовими злодіями?), варто покластися на живопліт. Фахівці стверджують, що можна підібрати такий склад порід, що він постав би тут непрохідною стіною. В перспективі ботсад міг би вмістити в себе біорізноманіття Карпат, відтворити найрізноманітніші кліматичні зони. Це, безумовно, піднімало б і престиж вузу, і підкреслювало б неповторність нашого краю. Не варто скидати з рахунку і туристичний аспект. Найзахідніший Україні ботсад-заповідник! Звучить більш ніж принадно.
Ужгородська міська влада дотепер ніяк не сприяла існуванню обіч міських житлових масивів цінного об▓єкта природоохорони. Незважаючи на постійні звертання, вона дотепер не змогла вирішити найпростішого: встановлення контейнерів для сміття. Жителі прилеглих до екозони будинків звалюють на її територію всі побутові відходи (не на своє ж подвір▓я, або на вулицю мають їх звалювати!). В зневажанні ботсаду, університету й інтересів городян дійшло було до того, що кілька років тому територію облюбували собі самовільні забудовники. Незважаючи на звернення керівництва ужгородського вузу до прокуратури, остання так і не зупинила зухвальців. Захоплення кількох ділянок під будівництво на природоохоронній території (читай ≈ наруга над ботсадом, який має перебувати під особливим захистом держави) минулося для порушників законодавства безкарно.

Директор ботсаду Ужгородського держуніверситету Ярослава Пекар, призначена на цю посаду трохи більше місяця тому, разом із студентами перед Великоднем провела на новій ботсадівській території суботник. Зібрали й навантажили сміттям повний тракторний причеп. Попередники Ярослави Петрівни так роблять щороку. Сміття сиплеться на цю територію безупинно. Грунтова дорога, прокладена, до речі, автолюбителями теж самовільно, проходить через природоохоронну зону! І нема до цього діла автоінспекторам.

Нині всього 22 чоловік доглядають за обома ботсадівськими територіями ≈ старою, що в центрі міста, й новою. Наскільки це мало, свідчить той факт, що колись чисельність колективу доходила до 60 чоловік. Завдяки реалізації посадкового матеріалу, за словами колишнього директора директора ботсаду Валентини Чевської, цей науково-дослідний об▓єкт навіть давав прибутки. Тут усе було, каже Валентина Петрівна, ⌠як у казці■. Не ті часи нині. Краса, яку ми вміємо вирощувати і дарувати (у теплицях ≈ десятки видів унікальних дерев, кущів, квітів) мало кому потрібна. Декотрі опускаються й до того, що┘ обкрадають наші клумби, оранжереї. Раніше про подібне не могло бути й мови.

Відомо, що краса таїть у собі і принадність, і беззахисність. Такою є її сутність. Віддамо, отож, належне тим труднощам, з якими стикається ужгородський вуз при збереженні закріпленої за ним пам▓ятки природи. Тому думаймо усі, що можемо зробити для неї. Не варто лише припускати, що якщо нова територія ботсаду УжДУ знову перейде до рук лісівників, нічого з нею не трипиться┘

Дізнався, що в Івано-Франківську місцевий державний педагогічний університет, який лише торік одержав під ботсад 100-гектарну ділянку, вже активно її освоює. Викладачі, студенти разом працюють у ботсаду, не вважають це чимсь забороненим для себе. Бо й справді: не може ботанік або еколог, який сам не вирощує рослини, бути справжнім природолюбом.