Це великий (до 85-90 см і масою від 3-х до 6.5 кг), енергійний, рухливий птах. Таксономічно вважається типовим орлом. Має довгі та відносно вузькі крила, потужні лапи з гострими кігтями. Самки помітно більші за самців, але мають однакове темно-буре забарвлення. Задня частина голови та шиї забарвлені у рудуватий колір. Молоді особини мають світлий хвіст з темною смугою. Для виду характерна суттєва морфологічна мінливість в залежності від регіону походження.

Вид поширений у Євразії (від лісотундри до Кавказу), Північно-Західній Африці, Північній Америці. В Україні зустрічається в Карпатах, в Білорусі за даними 1986 р (В.Алешка), відмічена пара птахів у Вітебському районі. Однак, за останнє десятиліття жодної гніздної пари не знайдено в Могильовській, Гроднинській, Мінській областях. Покинув цей птах і територію Прип”ятьського заповідника. Оселяються беркути звичайно в великих лісових масивах, на островах в заболочених місцевосцях. В Карпатах беркути гніздяться у важкодоступних містинах у горах. Гнізда беркутів можуть сягати діаметра 3-х і висоти 2-х метрів. Зручні гнізда використовуються птахами багато років підряд, якщо вони не відчувають загрози або негативного впливу оточуючого середовища. Кожна пара може мати кілька запасних гнізд в межах кормових угідь. В гнізді звичайно 1-2 яйця біло-кремового кольору (з”являються в квітні). Насиджування триває півтора місяці.

Перші 30 днів після вилуплення орлята вкриті білим пухом. Протягом наступного місяця їх тіло поступово вкривається пір”ям. Молоді птахи набувають здатності до польоту вже в 75-80 денному віці, але перебувають під опікою батьків протягом року до наступного періоду розмноження. Від року до періоду статевого дозрівання молодь активно кочує. Дорослі сформовані пари осідлі. Беркут - типово моногамний птах. Пари формуються на все життя. В природі беркути живляться крупними та середніми за розмірами ссавцями - дикими козенятами та поросятами, зайцями. Бабаків та ховрахів може брати, як на землі з повітря, так і підстерігати їх біля нір. З птахів полює за глухарями, тетеруками, рідше за різноманітними водоплаваючими.

Беркут охороняється повсюдно. В Україні вимагає особливої уваги та охорони. За наявними даними на 1985 рік в зоопарках колишнього СРСР було в наявності 50 птахів різного віку і статі. В 1985 р була здійснена перша спроба розмноження беркутів в неволі. В кінці березня було отримано два яйця масою 130 та 136,9 г. Після періоду штучної інкубації протягом 41 та 42 днів на світ з”явилось два пташеняти вагою 76,8 та 83,4 г. Пара беркутів у якої відібрали яйця для інкубації, згодом знову знесла два яйця. З них вже в результаті насиджування самкою на 42-й день також з”явилось одне пташеня. При цьому, пташеня до дорослого стану батьки вигодували самостійно.

Беркутчі - мисливець, що полює з беркутом. Як правило це поважна людина, яка здатна правильно виховати і використовувати птаха. Методологічно процес виховання та дресури беркута є тривалим і складним. Багато зусиль треба докласти, щоб виховати хорошого ловця. Враховуючи, що полюванням з беркутами промишляють переважно люди середнього та старшого віку, вони завжди тонко і точно підмічали морфологічні та інші ознаки за якими можна вгадати в птахові хорошого мисливця. Як зазначає у своїй відомій книзі “Птица на руке” Ральф Пфеффер, секрети приручування беркутів передавалися з покоління в покоління в династіях. Від батька до сина, а іноді й до онука, передавались та роз’яснювались в деталях секретні ознаки, у відповідності до яких беркутчі може вгадати і зробити правильний вибір, беручи на виховання птаха. Такий крок надто відповідальний, тому, що є випадки, коли плодотворне співробітництво і дружба між птахом та людиною продовжується більш ніж 30 років.

Мисливців-беркутчі з древності виконували в родо-племенному суспільстві кочівників-скотарів роль своєрідних заготівельників хутра. Вони ж та члени їх сім”ї або роду, як правило, уміли вичиняти шкури добутих тварин, а також шили шапки та одяг з них. Таким чином їх діяльність від початку до кінця була своєрідним ланцюгом з технологічних секретів і таємниць. У народів Середньоазійського регіону такий вид професійної діяльності переважно був клановим і династійним. Отже, в минулому людина на коні з беркутом була не просто мисливцем. Беркутчі являв собою члена суспільства з високим соціальним статусом, який нині, нажаль, майже втрачено.

Для того, щоб отримати чудово вивченого, слухняного і добичливого птаха, в східній школі підготовки ловчих птахів існує два шляхи: перший - знайти гніздо, добратись до нього в потрібний час і у відповідності до класичних канонів, які тримаються кожною династією в секреті, правильно вибрати пташеня. Після цього потрібно вигодувати його до віку дорослого птаха, одночасно шляхом довгих тренувань, навчивши прийомам полювання. Інший шлях - спіймати дорослого птаха, який вже вміє самостійно полювати. При цьому також важливо зробити правильний вибір і спіймати найкращого, найспритнішого з них. Для цього беркутчі довго спостерігає за молодими беркутами в природі і лише згодом вирішує якого з них потрібно ловити. Роблять це пізньої осені. Встановивши кордони мисливських угідь обраного птаха, проводять підготовку - розставляють тенета і приманки (голуби або кам”яні куріпки-кеклики). Протягом кількох днів, при правильно організованій справі, беркута відловлюють. Є й інший спосіб відлову беркута, описаний В. Альжановим, який застосовують в степовому Казахстані. Він полягає в тому, що мисливець на далекій відстані спостерігає за беркутом, який полює. З моменту, коли беркут зловить здобич і насититься, його починають переслідувати на доброму, витривалому коні. Піднявшись з важким зобом на висоту до 100 метрів, птах здатен, використовуючи потоки теплого повітря, пролетіти відстань у 4-5 кілометрів. Згодом він вимушений трохи знижуватись і обов"язково зробити вимушену посадку. Переслідуваний мисливцем на коні, він знову вимушений витратити значні зусилля на те, щоб злетіти в повітря. Тепер птах тримається на висоті лише 40-50 метрів не в змозі піднятися вище і ефективно використовувати висхідні теплі потоки повітря. Але й ця висота для нього згодом виявляється не під силу і він вимушений шукати місця для посадки, щоб відпочити. І як тільки це станеться, людина на коні починає його активно наздоганяти. Здійнятись у повітря в третій раз з важким тягарем м”яса в зобі для птаха досить важко. Досягти висоти більше 20 метрів птах, як правило, не в змозі. Пролетіти в знесиленому стані беркут може не більше кілометра. Виснажений, він вимушений знову сідати, якщо поряд немає високих дерев та пагорбів. Обороняючись від людини беркут лягає на спину, виставляючи вперед свої кігті. Досвідчений мисливець шмагає по лапах м”яким шматком кошми, яку орел інстинктивно міцно зажимає кігтями. Після цього його швидко накривають м”якою тканиною, щоб спеленати і запобігти травмуванню. Воло птаха обов”язково звільняють від м”яса та промивають розчином води з цукром або чаєм, щоб одразу мати можливість приступити до процесу підготовки до виношування. Подальший процес дресури (тримання) полягає в тому щоб птах перестав дичитись та сторонитись свого господаря. Для цього його не годують та не дають спати протягом кількох діб. У відповідності до східної школи виноски, не повинен спати при цьому й беркутчі. Він обов”язково має бути поряд, говорити з птахом, співати йому пісень, грати на домбрі. В результаті тривалого спілкування беркут стомлюється, звикається зі своїм становитщем і бере з рук господаря їжу. Таким чином орел приймає дружбу людини, але ні в якому разі не визнає себе переможеним. Віднині й надалі птах не є рабом людини, а лише партнером у полюванні. Після цього наступає тривалий період тренувань, в результаті яких при допомозі людини, птах опановує нові способи і методи полювання.

Характер беркутів, зловлених дорослими суттєво відрізняється від особин, вирощених в неволі. Перші чудово орієнтуються на полюванні, переслідують лише того звіра, який являє собою мисливську цінність. Наявність у таких птахів самостійної мисливської практики, є основою їх розумної поведінки на полюванні. На противагу особинам, що виросли в природі, птахи, що взяті з гнізда і виросли під наглядом людини, можуть кидатись на будь-яку дичину, свійських тварин або, що найстрашніше, на дітей. Такі орли у казахских беркутчі отримали назву “кор-бала”, що в перекладі означає “незряча дитина”. З такими орлами полюють лише далеко в степу на значній відстані від людського житла. Іншою негативною особливістю “кор-бала” є його гучні крики на полюванні. Цим птах нерідко псує полювання. Звірина, почувши характерні звуки орла, ховається або тікає з мисливської ділянки. Окрім того, орли-гніздарі фізично значно слабші в порівнянні з дикими особинами, виловленими дорослими з природи. В новій якості беркуту вже не потрібно полювати на дичину, яка раніше задовольняла його харчові потреби. Основним об"єктом в полюванні з цього часу, як правило, є лис. Саме цей об”єкт стає причиною, зразком і моделлю шліфування прийомів та опанування науки блискавичної перемоги над ним. За один день досвідчений беркутчі може добути чотири або й п"ять лисів. З орлом, якого казахи називають “алтайдин-ок-інги”, як вказують численні автори, здобуток мисливця може бути удвічі більшим. В значно меншій мірі добувається корсак і заяць-толай. До останнього часу в заготівельні організації Казахстану досвідченими беркутчі здавались значні кількості вичинених шкурок лисів. При полюванні в холодний сезон або в гірській місцевості, птах витрачає багато зусиль на погоню і боротьбу з жертвою. Враховуючи те, що для підтримки відповідної спортивної форми та запобіганню збільшенню маси тіла, їжа не завжди в повній мірі відповідає потребам організму птаха, досвідчені соколярі добре дбають щоб беркут не виснажувався. Для цього після полювання його тіло бережно загортають у вовняну, м"яку повсь і кладуть у спеціальний каркас, який казахські беркутчі називають “болеу”. Робиться це для того щоб птах мав можливість швидко зігрітись і не витрачати сил на підтримання рівноваги на руці господаря на зворотньому шляху до домівки.

І все ж полювання з беркутом на вовка в минулому було реальністю. Деякі династії беркутчі на замовлення родів казахів, що відкочовували взимку на Північ з метою полювання і потребували теплої одежі, тренували своїх птахів і організовували полювання саме на вовка. Бо власне одяг з такого хутра був життєвою необхідністю для людей, що жили і працювали в умовах суворих холодів. Отже й думка людини винайшла відповідні методи. З метою заготівлі зимового хутра сіроманця, при вихованні орла, беркутчі з самого початку застосовував особливі методики, спрямовані виключно на підготовку до полювання на вовка. З цією метою птаха тренували за спеціальними методиками на опудалі вовка. Такий беркут повинен був брати звіра, як говорять мисливці, “по місцю” - тобто однією лапою за зашийок, іншою за бік ближче до серця і легенів. При цьому є обов’язковим, що своїм потужним дзьобом він повинен вправно і швидко викльовувати вовкові очі. Така методика вимагала застосування особливих родових секретів дресури беркута. Важливим було чітко видресирувати птаха на застосування складного і одночасно миттєвого прийому позбавлення звіра можливості протидії і орієнтації у просторі. З цією метою шляхом довгих тренувань, беркута вчили налітати на опудало вовка і видовбувати ласі шматки м”яса, закладені в порожнини черепа на місці очей. Таким чином витончена форма мисливської думки досягала бажаного результату. Вовк, будучи сильною, могутньою твариною, здатен чинити відповідний опір навіть добре підготовленому, видресированому птаху. Тому, беркутчі завжди тримається поблизу свого годованця і при першій нагоді приходить йому на допомогу у боротьбі зі звіром. Однак робити це потрібно обережно, так як тварина почувши людину, починає чинити шалений опір в надії вирватись з кігтів беркута і це може призвести до каліцтва птаха. Вірогідно, беркути, орієнтовані на добування вовків, не мають тривалого періоду життя. Отже, нині, коли хутро вовків не є життєвою необхідністю людини, розповіді про добування беркутами вовків є скоріше мисливським перебільшенням або ж красивою легендою.

За даними М. Альжанова казахські мисливці з беркутами визначають вік птахів за забарвленням хвоста. Орла річного віку (річняка) називають “балапан”, дворічного - “тирнек” (він линяє лише частково), трирічного - “тастулак”/тастулек/ (линяє повністю), чотирирічного - “ама”, п”ятирічного - “кана”. Визначають також вікові форми на ймення “баршин” /бархин/, що означає дорослого птаха, котрий набув остаточного забарвлення, яке лише в незначній мірі зазнає малопомітних для неспеціаліста змін аж до 15 річного віку та “ коктулек ” - дуже старого орла. Останній від баршина відрізняється сірим кольором пуху (у молодших особин він має біле забарвлення).

В неволі у середньоазійських беркутчі орли ефективно працюють і показують високі показники протягом 5-ти, максимум 10-ти років, після чого, як правило, помирають від хвороб. Такий відносно короткий період утримання ловчих орлів, вірогідно, визначається низькою культурою утримання, годівлі та використання на полюваннях. Японські мисливці з орлами-куматака полюють протягом досить тривалого часу. Класичне середньоазійське полювання з беркутом відбувається у взаємодії з конем та собакою.

Випадки утримання аматорами і полювання з беркутом відмічені в Київі в 80-ті роки. Однак це явище не набуло масовості через фактичну незаконність відлову або взяття з гнізда представника виду, занесеного до “Червоної Книги”, а також в реєстр МСОП.

Ілюстрації ( 1-3 ) взяті з журналу "Didar".