Олександр Легкобит
Давно хотів написати про мого давнього товариша, дружбою з яким я горджусь. Коли я почав редагувати журнал "Натураліст", він був одним з найкваліфікованіших порадників з числа членів редколегії.
Вчитися складній видавничій справі прийшлось буквально на власних помилках. Без підтримки і вчасної дружньої поради, навряд чи можна було зрушити з місця таку велику справу. Але нам пощастило - з нами був Олександр Легкобит.
Він перш за все, талановитий художник-анімаліст, чудовий орнітолог, фотограф, видатний таксидерміст і мисливець. Але окрім всього згаданого, він ще є душевною людиною, геніальним оповідачем і одночасно невичерпною скарбницею глибоких знань про природу. З неї я не припиняю добувати все, що схоже на сяючі діаманти знань і може бути прилаштоване до загальної справи - якнайширшого розповсюдження в суспільстві ідей захисту природи, а відтак сприянню підвищення загальної культури.
Отож, хотів я
, хотів написати… та все ніяк не виходило. Життя публіциста складне і являє собою суцільний пошук. Увесь час чогось не вистачає. То грошей, то коштів, то засобів до існування. Тому приходитьсяь виявляти закарбовані природою в нашій свідомості якості первісного мисливця.Одним словом, часу обмаль. Аж тут через нестачу отих самих коштів призупинився вихід журналу "Натураліст". З одного боку - трагедія, а з іншого - з'явилось трохи вільного часу.
Сів я, зібрався з думками і вирішив - навіщо багато писати про Олександра Легкобита. Всі його й так добре знають: відданий друг, щедрий меценат і т. інше. Хоча не всім мабуть відомо, що журнал "Натураліст" протягом всього періоду свого існування жодної копійки допомоги не отримав від держави. Жоден посадовець не відгукнувся на наші численні прохання про допомогу єдиному в Україні дитячому природничому виданню.
В нас не було нічого, що має бути у найскромнішого видання. Ми не мали редакції, транспорту, зв'язку, посад, зарплат, відпусток
Отож саме завдяки його чуйності і вмінню ненав'язливо підбадьорити, а що найважливіше - допомогти матеріально, журнал проіснував до кінця 1999 року.
За це йому наша
Микола Рудь