Власне кажучи, всі розуміють, що подібні виробничі монстри нікому не потрібні. Вони не потрібні Україні, оскільки призводять до нескомпенсованого тиску на ландшафт і при цьому не дають прибутку. Вони не потрібні нашим економічним партнерам, оскільки їх продукція за співвідношенням якості та собівартості, а також темпів виробництва не відповідає сучасним вимогам. Через їх іманентну нерентабельність держава ніколи не розрахується з робітниками, і це також розуміють всі. Отже, наминуче посилення соціальної напруженості з усіма можливими наслідкам.

Таким чином, питання про доцільність збереження таких підприємств та їх подальшу експлуатацію не стоїть (принаймні, перед фахівцями). Проблема, і до того ж справді серйозна, полягає в іншому: що з ними робити? І що робити з тисячами трудящих, які працюють безпосередньо на підприємствах та в оточуючій інфраструктурі?

Нижче пропонується цілком певна програма вирішення зазначених проблем, конспективно викладена в загальних рисах. При цьому автор сподівається, що головні методологічні та технологічні засади відображені достатньою мірою.

Головна ідея полягає в перетворенні великих виробничих комплексів на "зони екологічної рекреації" - території, законсервовані на значний час з метою відновлення на них повноцінних біоцинозів. Всі роботи мають виконуватися працівниками самих комплексів. Кількість необхідних робочих місць в процесі реалізації програми постійно зменшуватиметься, внаслідок чого працевлаштування особового складу може забезпечуватися протягом певного проміжку часу і поетапно. Отже проблема масового безробіття не виникає. Таке перетворення, безперечно, повинно здійснюватись в межах спеціально розробленої державної програми і підлягати постійному контролю з боку спеціально утвореного органа.

Програма передбачає наступні етапи.

1. Приймається відповідне рішення, утворюються потрібні органи (комітет, комісії тощо), напрацьовується нормативна база та визначається перелік підприємств, що підлягають перетворенню на зони рекреації.

2. Визначені підприємства вилучаються із загального процесу виробництва, тобто суміжні технологічні комплекси, які поглинали їх продукцію, переводяться на інші джерела постачання. Оскільки йдеться про суттєво нерентабельні виробництва, вже один цей крок (звичайно, при належному виконанні) дасть позитивний ефект, в першу чергу внаслідок економії ресурсів.

3. Все, що може бути утилізоване, підлягає утилізації. Великодержавні сантименти та амбіції тут недоречні. Металеві конструкції ріжуться і частково (відповідно до потреб та можливостей) йдуть в переплавку, а частково продаються як металобрухт, наприклад, Японії. Лише ця операція може дати державі більше прибутку, ніж багаторічна експлуатація збиткових підприємств.

4. Після утилізації всі споруди комплексу руйнуються, і утворені руїни за допомогою спямованих вибухів вкривються шаром грунту, в результаті чого утворюється територія із складним рельєфом. В такому вигляді вона консервується на 25-50 років, перебуваючи під охороною держави.

Подальші події добре відомі. Перші 5 (звичайно, цифри наводяться орієнтовні) років мікроорганізми перероблятимуть хімічно агресивні компоненти. Потім протягом 2-3 років відбуватиметься освоєння території травами та комахами. Після цього настане черга чагарників, і, нарешті, через 10 років можна чекати появи дерев. Ще певний час потрібен для всановлення системних зв'язків між складовими наступних біоцинозів. Автор цих рядків мав можливість спостерігати подібні процеси в мініатюрі на одному покинутому будівельному майданчику протягом чотирнадцяти років і особисто переконатися в тому, що теорія повністю підтверджується практикою.

Отже, строк 25-50 років є цілком реалістичним. За цей час багато що зміниться у країні, в тому числі зміниться і покоління. Прийде нова генерація господарників, і вирішувати подальшу долю утворених нами зон будуть вони. Ми ж залишимо їм замість лісу заводських труб, що викидають хмари отруйного диму, справжній ліс під клаптиком безхмарного неба.