С. М. Брайчевський

Рік тому, 27 квітня 1998 року помер Карлос Кастанеда.

Він помер у своєму будинку у Вествуді від раку печінки, перекресливши тим самим чарівні мрії численних своїх послідовників про спалах вогню зсередини. Нагуаль Карлос не очолив воїнів своєї партії подібно до того, як це зробив дон Хуан:

Чи усвідомлював Кастанеда, сідаючи за друкарську машинку, яку ношу він кладе собі на плечі? І чи не тому лейтмотивом його багатотомних творів є сум? Те єдине, що, за словами дона Хуана, є у воїна?

Тож залишимо відкритими питання, відповіді на які все одно ніколи не дістанемо.

Зараз я хочу зупинитися на зовсім іншому аспекті творчості К. Кастанеди. Здається, на цей аспект взагалі ніхто не звертав уваги. А дарма.

Маю на увазі ставлення до довкілля. В онтологічному розумінні.

У Кастанеди воно особливе і неповторне перш за все тому, що катастрофічно не вписується в міфологію, породжену західною цивілізацією, яка вважає людину царем природи. При всьому своєму різноманітті, дискусії щодо цієї проблеми власне не виходять за межі одного питання: яким царем є людина, добрим чи поганим? Одні вважають, що людина перетворює невпорядковану мертву природу на суцільні квітучі сади і тим самим надає їй сенсу; інші, навпаки, стверджують, що людина руйнує гармонійну і довершену природу і тим самим позбавляє її сенсу, але в будь-якому випадку людині відводиться особлива, виключна роль. Що сповнює "царя" тим самим почуттям власної важливості, боротися з яким так настійливо рекомендував дон Хуан.

Кастанеда ж, незважаючи на загальний галас, пропонує якісно інший погляд, і то в найрадикальніший спосіб: в природі все дорівнює всьому! І людина - всього лише один із елементів нескінченого ряду, що утворюють Всесвіт. Не кращий, і не гірший. Рівний.

Ця ідея, взята сама по собі, цілком могла б зійти за трюїзм і тому не становила б особливого інтересу, якби не несподіваний поворот, що безжально виштовхує нас із затишного, комфортабельного світу академічних дискусій та звичних зі шкільних часів філософем у незнайомий нам світ, в якому дме різкий вітер і кожний крок вимагає надлюдських зусиль.

Те, що людина набагато складніша за жука, очевидно. Що ж робить нас рівними? Відповідь проста і категорична: смерть! Смерть урівнює нас, перед нею ми рівні, і це єдиний фундаментальний факт, який має значення!

Так елегантно-інтелектуальний пасаж миттєво перетворюється на космічну проблему Життя та Смерті.

Але ж, напевне усміхнеться Читач, все це дурниці! Грип - то справді реальність, а щодо рослин... Словом, ми ж не забобонні дикуни. Ніщо не заважає нам стати на таку позицію і ламати гілляки скільки душі завгодно, та філософія Кастанеди не залишає навіть надії на подібний порятунок. Бачте, бездоганність воїна не залежить від того, у що він вірить чи не вірить. "Якщо воїн вірить, він діє, і це його роблення воїна. Якщо воїн не вірить, він все одно діє, і це його нероблення воїна". Він поводить себе так, ніби знає все, хоча насправді знає лише те, що має один-єдиний вибір: діяти або як бездоганний воїн, або як дурень. Бездоганність - це єдине, що має безперечний сенс, і вона означає з’їсти одну перепілку замість п’ятьох.

Фактично, маємо завершену тотальну самодостатню модель правильної поведінки людини, орієнтовану на максимальну адаптацію до навколишнього середовища (як жахливо звучать ці слова на тлі поетичних образів Кастанеди!). І ця модель не вичерпується загальними настановами: вона має глибоке і досить розвинене підгрунтя у вигляді певної онтологічної системи, котру ми зараз не будемо розглядати. Тому всі конкретні положення моделі виводяться, як то кажуть, із перших принципів.

Основою адаптації (якщо вже вживати академічну термінологію) є наріжний принцип захищеності воїна, який полягає в тому, що він "лише злегка торкається світу", не виснажуючи ні його, ні себе. Саме такий modus operandi, а не технічний прогрес, може насправді захистити людину. Зауважимо, що Кастанеда зовсім не заперечує технологію як таку, і дон Хуан залюбки користується автомобілем Карлоса. Річ зовсім в іншому: не варто наділяти техніку рисами, яких вона насправді не має. Ніякий штучний витвір не замінить безмежні можливості самої людини. "Я - мисливець і воїн, я можу жити будь-де!" - казав дон Хуан.

Оскільки людина є органічною складовою світу, вона за означенням має все, що потрібно для повноцінного існування. Треба лише уміти використовувати те, що нас оточує, та брати від природи рівно стільки, скільки потрібно. Воїн сприймає світ таким, який він є, вдячний йому за все, що від нього має та ніколи не чекає винагороди за свої дії. Він може вільно користуватися всім, але й не заперечує проти того, щоб користувалися ним самим.

Не важко помітити тут відчутні кореляції з добре відомими та описаними поглядами індіанців на даний предмет. Власне кажучи, сам Кастанеда якраз і наполягав на аутентичності своїх "нотатків польових досліджень". Звичайно, як професійний антрополог, він добре знав фундаментальні системи цінностей, характерні для традиційних культур (в першу чергу, індіанських), і ця обставина так чи інакше зіграла свою роль. Але, на мою думку, все не так просто.

По-перше, в книгах Кастанеди присутні явні елементи інших традицій (наприклад, далекосхідних), причому, наскільки можна судити, наявність таких культурних паралелізмів не підкріплюється іншими антропологічними даними. По-друге, в системі Кастанеди є елементи, які аж ніяк не можуть бути віднесені до жодної традиційної системи. Як приклад, наведемо епізоди, в яких світ погоджувався з доном Хуаном. Виявом згоди був не тільки, скажімо, листок, що у слушну мить впав біля нього, але й булькання електричної кавоварки та гуркіт реактивного літака. Артефакти такого роду мають вже зовсім інший зміст (як онтологічний, так і гносеологічний), оскільки не пов’язані із традиційною практикою.

Отже, як би там не було, погляди Кастанеди значно ширші від традиційних уявлень індіанців чи будь-кого іншого. Їм, зокрема, властивий універсалізм такого масштабу, який, мені здається, не має аналогів у сучасній літературі. Запропонована система органічно вміщує справді все - від містичних ритуалів стародавніх індіанських магів до найсучасніших досягнень технологічного прогресу. Про джерело такого універсалізму можна хіба що здогадуватися.

Та найбільш вражає в Кастанеді його любов до Землі. Чиста й могутня, без жодного натяку на сентиментальність, вона заповнює всі куточки Всесвіту і не лишає місця ні для чого іншого.

Це не може бути підробкою, не може бути даниною моді чи кон’юнктурною грою рафінованого інтелектуала. Це - частка Істини, яка була відкрита Кастанеді і яку він, у свою чергу, намагався відкрити нам.

Хотілося б сподіватися, що не марно.